Головна / ЖИТТЯ ПАРАФІЇ / «Церква, яка не проповідує Христа Воскреслого, заперечує саму себе, перекреслює свою природу», — владика Богдан Дзюрах

«Церква, яка не проповідує Христа Воскреслого, заперечує саму себе, перекреслює свою природу», — владика Богдан Дзюрах

Сьогодні сам Воскреслий Спаситель кличе, спонукає нас, своїх учнів у ХХІ столітті, знову і знову увіходити до човна і перепливати на «той бік», тобто виходити поза межі нашого малого світу, тієї нашої «Галилеї», до якої ми призвичаїлися і в якій нам, як правило, є зручно, безпечно і, признаймося, комфортно. Ісус закликає нас скеровувати наші кроки і нашу увагу «на той бік», на ті території і на тих людей, котрі надалі ще живуть в неволі старого, або і новітнього поганства, не мавши дотепер нагоди пізнати Божу любов і спасіння, яке приніс Христос Господь.

0ca0f0dcd4e1e3e1

У нинішньому Слові Божому кидається у вічі одна деталь, сказана на самому початку, а саме: євангелист Матей зауважує, що «Ісус спонукав учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього». Ісус спонукав, дослівно сказано «наказав, примусив» своїх учнів. Чому Ісус мусив аж так наполегливо переконувати і спонукати учнів до цих дій, чому мусив перемагати їхнє небажання, їхню нехіть виконати те, що Він їм доручав? Пояснення криється у двох словах — «той бік», на який Ісус наказував переплисти. Коли в Євангеліях стрічаємо вислів «той бік», то завжди мається на увазі східний берег Галилейського моря, тобто — поганську територію. Правдоподібно, учні не мали великої охоти вдаватися туди. Їм, очевидно, було комфортніше сидіти у знаній їм Галилеї, крокувати протоптаними стежками, перебувати в колі друзів і знайомих, ніж вирушати на хиткий терен, де на них, правдоподібно, чигатиме чимало труднощів і викликів, де «вітер буде супротивний», а саме існування спільноти буде поставлене під сумнів і реальну загрозу.

62dc7dcf811b7751

Проте, Господь Ісус, Який і сам переплив море вічності, щоб пристати до берега нашого поганського гріховного життя і принести нам світло спасіння, навчає своїх апостолів усіх часів заносити Божу науку і Божу благодать усім народам: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мр. 16, 15–16), — скаже Воскреслий Спаситель своїм учням наприкінці Євангелія від Марка.

1d9db2ba548eac61

 

Цей наказ проповідувати Євангеліє всьому творінню, усім народам звучить особливо промовисто у цьому нашому соборі Воскресіння Христового, який є головним храмом для усіх вірних УГКЦ в Україні та на поселеннях сущим. Ми перебуваємо у світі, розкидані поміж іншими народами, але не можемо замикатися у своїх вузьких національних чи конфесійних рамках, у державних чи регіональних межах і кордонах. Ми покликані ділитися світлом віри, яке наші прабатьки тут на берегах Дніпра-Славути прийняли через ласку Хрещення, приєднавшись до «єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви», збудованої на Петрі-скелі, згідно зі словами, які скерував Спаситель до апостола Петра: «Ти — Петро, скеля, і на цій скелі я збудую мою Церкву і ворота пекельні її не подолають» (Мт. 16, 18). Так, в період Володимирового Хрещення Христова Церква була єдиною. І цей собор є символом і знаком єдності не лише дітей українського народу, розкиданих по всьому світі, але і єдності нашого народу і нашої Церкви з усією Вселенською Христовою Церквою, яку супротивні сили не змогли і ніколи не зможуть подолати. Навіть пекельні сили комуністичного режиму 30 років тому були змушені визнати Божу силу, яка діяла у людській немочі дітей нашої Церкви, та легалізували цю Церкву на теренах агонізуючого вже тоді Радянського Союзу.

Проте, приналежність до правдивої Христової Церкви є не лише великим даром, але і завданням, місією, закликом до дії. Бо природа Христової Церкви не є статичною, а динамічною, місійною. Ісус ніколи не сидів на місці, Він увесь час перебував в дорозі, долаючи великі відстані, долаючи кордони та бар’єри, щоб принести світло Євангелія до якомога більшого числа людей. Бог навідується до свого народу, дарує йому своє спасіння, проте відразу кличе і дає наказ, місійне завдання. Тому Церква, яка не проповідує Христа Воскреслого, заперечує саму себе, перекреслює свою природу, і з часом неминуче перетвориться на бездушну і формальну інституцію, а її храми, хоч якими величними не були б, залишаться щонайбільше пам’ятками архітектури, або стануть напівпорожніми і мертвими музеями минулої епохи.

Тому сьогодні сам Воскреслий Спаситель кличе, спонукає нас, своїх учнів у ХХІ столітті, знову і знову увіходити до човна і перепливати на «той бік», тобто виходити поза межі нашого малого світу, тієї нашої «Галилеї», до якої ми призвичаїлися і в якій нам, як правило, є зручно, безпечно і, признаймося, комфортно. Ісус закликає нас скеровувати наші кроки і нашу увагу «на той бік», на ті території і на тих людей, котрі надалі ще живуть в неволі старого, або і новітнього поганства, не мавши дотепер нагоди пізнати Божу любов і спасіння, яке приніс Христос Господь.

8b2f0f4e4dfb6091

Зрештою, навіть саме розміщення нашого собору на лівому березі Дніпра вказує нам на шлях, яким ми маємо іти — шлях місійного динамізму, апостольської ревності, щирого ділення із іншими скарбом віри, який Господь подарував нам у цій нашій Церкві. Адже, після того тривалого часу, коли наша Церква, силою історичних обставин, була змушена обмежити свою діяльність в Україні до Галичини, а повернувшись до столиці, бажала кинути коріння в першу чергу на історичному правому березі, Господь неначе «змусив нас» перейти на Лівий берег Дніпра, щоби вказати на розлогі простори усієї нашої Батьківщини, де люди чекають живого свідчення віри і Божої любови. Недаремно супротивні сили згодом бідкалися, мовляв, «уніати перейшли вже не тільки Збруч, але і Дніпро!».

Так, ми йдемо, не раз попри наші власні сумніви, тривоги і страхи, проте, ми не несемо загрози для нікого (хіба що для диявола і його слуг!). Натомість, для власного народу і всіх людей доброї волі ми бажаємо нести світло Божої науки, Божої правди і Божої любові. І саме ця «любов Христова спонукає нас», нами рухає Його наказ перепливати «на той бік» і вирушати у захоплюючу мандрівку віри, щоб нею ділитися, про неї свідчити. Бо в цьому увесь сенс існування Церкви і зміст покликання справжнього Христового учня.

Однак, щоб це робити, щоб успішно сповнити цю нашу місію, ми мусимо самі безнастанно зростати у вірі. Не можна спочивати на лаврах самозадоволення і минулих успіхів. Не можна дати себе паралізувати труднощам і викликам чи задовольнятися зовнішньою близькістю до джерела спасіння. Адже можна бути фізично дуже близько до Ісуса, і все ж бути подоланим супротивними силами, як це мало не сталося з Петром у нинішньому Євангелії. Він, що фізично був так близько до Христа, у певному моменті відвернув свій погляд від Нього, зосередившись на розбурханих хвилях, допустивши до свого серця страх і сумнів, і відразу став потопати. Справді, слушно каже св. Йоан Золотоустий, «нічого не варте бути близько до Спасителя, якщо ми не близькі до Нього вірою» (Бесіди на книгу Матея, 50, 1).

62dc7dcf811b7751

 

То ж самого тільки фізичного перебування у «човні Петра», у правдивій Церкві, не вистачить. Не вистачить також у соціологічних опитуваннях називатися віруючими людьми, чи навіть християнами. Не вистачить фізично належати до Церкви, не вистачить ходити велелюдними процесіями раз на рік на спомин чергової річниці Хрещення. Слід вчитися ходити по воді, йдучи назустріч Господеві, наближатися до Нього, пильно вдивлятися у Нього, уподібнюватися до Нього в наших думках, словах і вчинках.

Перебуваючи фізично в Церкві і у храмі, маємо ставати що раз то більше Церквою живою, і кожен зокрема — живим храмом Святого Духа, як про це казав св. Павло у нинішньому першому читанні: «Хіба не знаєте, що ви — храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий святий, а ним є ви» (1 Кор. 3, 15–16).

Нехай же цей наш нинішній прихід до цього храму, до Патріаршого собору Воскресіння Христового, стане для нас усіх нагодою до щирої вдячності і прослави Бога за дар святої віри, за ласку приналежності до Христової Церкви, за світло Євангелія, яким просвіщається наш народ впродовж всієї своєї історії. Нехай стане для нас також спонукою ділитися тими скарбами з усіма, кого Господь поставить на дорогах нашого життя. А перш за все, нехай цей нинішній прихід і це паломництво до храму стане для нас черговим кроком наближення до Господа, щоб ми, посеред різних життєвих потрясінь, випробувань і криз відчули на собі його потужну рятівну десницю і разом з апостолами вклонилися Йому до ніг і щиро визнали серцем і устами: «Ти — істинно Син Божий і наш Господь!» Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело: https://synod.ugcc.ua

Scroll To Top