Високодостойна пані Посол Держави Ізраїль в Україні,

достойні гості,

дорогі Праведники народів світу, окрасо української землі!

Почну свій виступ з Божого слова, яким Всевишній звернувся до свого народу: „Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, смерть та зло. То ж вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє” (Втор 30, 15. 19).

Особи, яким сьогодні було присвоєно звання Праведників народів світу, свого часу були поставлені саме перед таким вибором: з одного боку життя та добро, з іншого – смерть та зло. Вони вибрали життя. Зауважмо однак, що життя у цьому Божому слові безпосередньо пов’язане з добром. По-справжньому живе не той, хто просто береже своє фізичне існування, але той, хто вибирає добро і чинить його. Іншими словами, мірою життя є добро. Чим більше добра чинить людина, тим інтенсивніше вона живе. Саме тому Господь сказав: „Ніхто не має більшої любови, ніж той, хто життя своє віддає за своїх друзів” (пор. Йо 15, 13). Ці люди, яких ми нині вшановуємо, вирішили або жити разом з ближніми, або померти разом з ними. Сьогоднішнє їхнє відзначення ще раз усвідомлює усім нам, що це був єдино правильний вибір в ситуації, коли пекельні сили учинили спробу зруйнувати самі основи людського буття на цій землі.  

Ось як про це писав в листі до Папи Пія ХІІ-го від 29-31 серпня 1942 року Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, який і сам врятував від вірної загибелі десятки євреїв: „Сьогодні вся країна погоджується, що німецький режим є можливо до більшої міри, ніж більшовицький режим, злим, майже диявольським. Вже не менше як рік немає дня, в якому не були б сповнені страшні злочини, вбивства, крадіжки, грабунки, конфіскації, хабарництво. Євреї є першими жертвами того. Число євреїв, замордованих у нашому малому краю, напевно перевищує двісті тисяч. Чим дальше військо авансувало на Схід, число жертв зростало. У Києві через кілька днів було вбито до сто тридцять тисяч мужчин, жінок і дітей. Кожне мале місто України було свідком подібних масакрів і це триває вже рік. ... Це просто немов банда розлючених або скаженілих вовків накинулась на цей бідний народ. ... У пастирських листах я протестував проти вбивства. Звичайно, ці послання були конфісковані, але вони були прочитані перед зібраним духовенством чотири або п’ять разів. Я проголосив чоловіковбивство злочином, який підлягає екскомуніці, задержаній Ординарієві. Крім цього я протестував окремим листом до Гіммлера і я старався запобігти вписуванню молодих до поліцейських служб, де вони можуть бути згіршені”.

Відомо, що Митрополит писав листа з протестом не тільки до Гіммлера, але навіть до самого Гітлера, як сам він згадує про це в кореспонденції з Апостольською столицею: „В листі до Гітлера я, як і слід було зробити, висловив протест проти цього, та здається нічого не добився. У єдино можливий на той час спосіб я опублікував пастирський лист про злочин людиновбивства і спробував через духовенство попередити молодих щоб вони не записувалися в міліцію чи інші організації, де їхні душі могли б наражатися на небезпеку.” (Лист до папи Пія ХІІ від 28 березня 1942 року).

Пастирський лист, про який говорить Глава УГКЦ, це відомий лист „Не вбий!”, в якому Митрополит пригадує своїм вірним п’яту заповідь Божу і закликає не допустити пролиття невинної крові і в жоден спосіб не підтримувати нацистів в їхнім кровожернім ділі. Така позиція мала бути виявом громадянського спротиву проти злочинів гітлерівців, бо як сам зазначив, „бувають часи, в яких суспільність особливішим способом потребує, щоб вірним той обов’язок (зберігати заповіді Божі) торжественно й усильно пригадати. За нашим глибоким переконанням настали саме такі часи, - часи, в яких люди забувають на Божий закон, у яких множаться гріхи сповнювані прилюдно і голосно без достатнього спротиву зі сторони християн”.

Наводжу ці цитати не для того, щоб залишити в тіні подвиг нинішніх героїв, яких ми зібралися відзначити, але для того, щоб підкреслити ширину руху опору німецьким нацистам і солідарності з єврейським народом, які проявилися у нашому народі: від святоюрської гори у Львові через Вінницю, Рівне, Київ і аж по Одесу – всюди були герої, - відомі і безіменні, - які запалювали свічки надії посеред темряви страху і розпачі. Сьогодні прагнемо сказати Вам, праведники з-посеред українського народу, щире спасибі, за те, що в тих часах не забракло вашого спротиву машині зла, яка нівечила долі мільйонів невинних жертв. Своїм вчинками Ви показали, що Голокост це не була трагедія когось чужого, сусіда чи знайомого, але що це була трагедія Вашого ближнього, приятеля, когось, за кого Ви не завагалися віддати своє життя.

Ми можемо питати самих себе: Де черпали силу ці люди, відважуючись на такий відчайдушній крок? Можливо, відповідь на це питання дасть вислів одного з чільників єврейської спільноти в Україні, який так прокоментував подвиг о. Еміліяна Ковча (пароха Перемишлян, який рятував євреїв усіма засобами, якими тільки міг – витягуючи їх з підпаленої синагоги і йдучи за ними до концтабору Майданек): „Він дійсно вірив у Всемогутнього Бога, тому був здатний віддати своє життя за своїх ближніх”.

Праведники народів світу постають перед нами сьогодні як свідки справжньої, живої віри у Всемогутнього Бога, як свідки всього найкращого, що є в людині і що походить від Всевишнього, а саме – доброти, милосердя, співчуття, любові. Тієї любові, яка сягає аж до смерті, любові, яка сильніша за смерть, бо вона походить від Бога і сягає вічності. За це усім Вам, - живим і тим, що відійшли до вічності, - від нас належить нині земний уклін і щирі слова молитви та подяки.

Владика Богдан (Дзюрах), Єпископ-помічник Києво-Вишгородський

28 вересня 2006 року

Київ, Палац мистецтв «Український дім»