Головне
Головна / Пастирські послання / Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання

Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання

Дорогі Брати й Сестри!

1. Ми, ваші єпископи, звертаємось до вас із приводу дуже важливої проблеми. Йдеться про літургійне життя нашої Церкви. Богослуження, а особливо Свята Літургія, Служба Божа, – це наша спільна молитва, спільне прославлення Господа Бога, це молитва цілої Церкви. Чим молитва прославлення, подяки, покаяння й прохання є для кожного з нас особисто, тим є літургійна молитва для всіх нас разом зібраних у Святій Церкві. Отже, все, що стосується літургійної молитви, є дуже важливим, бо це не тільки наше приватне звернення до Бога, але спільне прославлення Єдиного у Пресвятій Тройці Господа, до якого ми, згідно з Божим Об’явленням та церковним законом, покликані та зобов’язані як церковна спільнота. У літургійній молитві, молитві Святої Церкви, Бог особливо присутній для нас – Його сотворінь, Його народу, Його дітей; а ми в такий же особливий спосіб присутні для Нього.

2. Літургійна молитва, з огляду на свій спільнотний характер, повинна бути впорядкованою і мати встановлені форми. Порядок змісту й форми літургійних молитов – вироблений упродовж віків цілими поколіннями святих та підтверджений церковною владою – забезпечує нам не тільки зовнішній лад у спільній молитві, але також правильне передання об`явлених Богом правд віри. Ці правди є основою нашого релігійного життя та шляху до спасіння наших душ. Такий зовнішній і внутрішній порядок у літургійному житті членів Христової Церкви називаємо літургійним обрядом.

3. Зважаючи, з одного боку, на вагомість богослуження в нашому релігійному житті, а з другого боку, на безлад, який закрався в обрядові справи нашої Церкви, хочемо власне цим справам присвятити наше спільне послання до вас, щоб навести тут лад, відповідно до вчення Святої Церкви, її приписів та здорового духовного бачення. Ми не перше покоління єпископів, яке звертає увагу на обрядові проблеми, бо непорядок, що запанував у цій сфері, дуже болюче відчували вже наші попередники протягом останніх століть. Між ними особливо святий священномученик Йосафат та слуги Божі: митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосип Сліпий. Метою їхніх зусиль було досягти, за їх словами, «обрядової однообразности» в Церкві. Заради цього наші єпископи скликали наради, залучали до співпраці найкращих фахівців у цій галузі, видавали авторитетні повчання тощо. Завдяки зусиллям і старанням тих знавців церковної традиції було зроблено багато, однак далеко не все, і то з двох причин: по-перше, через обставини, що насильно переривали процес літургійного впорядкування, а навіть більше, спричинювали замішання. По-друге, в Греко-Католицькі Церкві відсутнє відповідальне почуття церковної дисципліни. І одне, і друге аж до сьогодні дуже негативно відбивається на житті нашої Церкви. Проте й нині ми є свідками або й учасниками дискусій на обрядові теми. В чому полягає лихо, заподіяне браком ладу в літургійних питаннях? Саме в тому, що заперечує природу літургійної молитви, яка має бути видимим виявом церковної єдности. Літургійний безлад полягає в тому, що певні групи людей, чисельно більші чи менші, дотримуються особливих звичаїв чи богословських інтерпретацій, що відокремлюють їх від загалу вірних. Ці відмінності, які розколюють церковну єдність, постають у різний спосіб, але всі вони мають одну спільну негативну рису – розділюють людей. А що між усіма родами фанатизму релігійний фанатизм є найгірший, то шкоду, яку завдають літургійні розколи, важко переоцінити. Ми живі свідки лиха, коли між членами нашої Церкви на підставі вживання певних слів, молитовних формул чи жестів люди стають недругами, а то й просто ворогами чи ще гірше – перестають бути членами Вселенської Церкви.

4. Які чинники призводять до такого поділу? Можемо визначити щонайменше три: 1) недостатня обізнаність з історичним розвитком змісту та форм нашого обряду; 2) політизація обрядових питань; 3) так звана «латинізація» як розходження між богословським розумінням правд віри та їх зовнішнім виявом.

5. Недостатня обізнаність спричинена складними історичними обставинами, у яких століттями перебувала наша Церква. Бракувало достатньої кількости справжніх знавців нашої питомої літургійної традиції, а через це також і авторитетної літератури, літургійних катехизмів і досліджень, із яких духовенство, монашество та мирянство могли б отримати достовірну інформацію про наш церковний обряд. Тому самодіяльні ініціативи окремих священнослужителів чи монаших спільнот вільно проникали у священнодіяння. Не маючи належного знання, прихильники або противники такого новотвору спиралися на суто емоційні аргументи – «подобається чи не подобається», а через відсутність відчуття церковної дисципліни ті новотвори набирали права існування. Щоб надати власним уподобанням більшої ваги, такі «реформатори» спекулятивно приодягали їх у конфесійні “шати” і тоді називали свої нововведення «правдиво католицькими» чи «правдиво православними», «модерністичними» чи «схизматичними».

6. Літургійний обряд, у широкому розумінні цього поняття, не є чимось бездушно закостенілим. З історії Церкви відомо, що церковні обряди розвиваються. Для такого процесу всередині Церкви властива, щоправда, певна повільність, консерватизм, але його не можна інтерпретувати як священну незмінність. Зміни в обряді відбуваються природно або штучно. Природно, коли нововведення виникають згідно з внутрішньою логікою обряду, через поглиблення розуміння його природи та ефективніше пристосування до обставин життя його зовнішніх форм. Штучно, коли їх додають без органічного внутрішнього зв’язку, тільки щоб уподібнитись до когось чи когось собі підкорити. Існує особлива наука – літургіка, яка вивчає історичний розвиток обряду і дає нам змогу розрізнити, що є правдивим, органічним розвитком, а що – тільки мертвим наслідуванням через причини, не пов’язані з самим обрядом. У нових обставинах свободи нашої Церкви підростають фахівці з літургійної науки. Маємо велику надію, що завдяки їхній кропіткій праці зможемо глибше пізнавати свій питомий обряд і багато суперечливих у нашому народі літургійних проблем утратять свою гостроту.

7. Інша причина літургійних непорозумінь – так звана «політизація», тобто маніпуляція літургійними звичаями з політичною метою. З другої половини XVIІІ століття українські землі потрапили в залежність від царської Росії та цісарської Австрії. За сто років УГКЦ перестала офіційно існувати в Російській імперії. Ліквідацію Церкви великою мірою офіційно пояснювали «чистотою літургійного обряду», нібито забрудненого чужими впливами внаслідок Берестейської унії. В Австрійській імперії – на території на захід від Збруча – УГКЦ могла розвиватися вільно (саме в ті часи австрійська бюрократія надала нам назву “греко-католики” для розрізнення від католиків латинського обряду, яких називали “римо-католиками”; так воно залишилось і до сьогодні). Але австрійська влада боялася впливів Російської імперії, збудованої на одності обряду, і заохочувала до наслідування римо-католицьких обрядових практик, як дійсно католицьких, щоб протидіяти російським впливам. Так на підставі протистояння «русофільства» й «австрофільства» в наш обряд впроваджувано штучні елементи.

8. Щойно митрополит Андрей Шептицький на початку ХХ століття зініціював процес деполітизації нашого обряду. Він збирав фахівців із різних наукових галузей, пов’язаних з літургійним життям (богословів, літургістів, мовознавців), та наполегливо старався на підставі автентичних джерел відтворити автентичний літургійний обряд нашої Церкви. Як результат такої праці видано кілька основних літургійних книг. На превеликий жаль, Перша світова війна і те, що сталося напередодні й після неї, перешкодили реалізації цього прекрасного задуму великого митрополита – повернути нашій Церкві її літургійну автентичність і тим самим пожвавити її духовне життя. Другим чинником, який також ускладнював цей процес, стали залишки різних штучних обрядових “наростів” із минулих десятиліть.

9. Однак зазначимо, що, незважаючи на великі перешкоди, ідеї літургійної обнови в правдиво католицькому дусі та дусі автентичної традиції християнського Сходу зі смертю митрополита Андрея не зникли. Вони надихнули наш єпископат, духовенство, монашество та мирян, і це триває аж по сьогоднішній день, бо нашим бажанням і надалі залишається не тільки навести лад у літургійній сфері, але, цілковито звільнивши обряд від зовнішніх впливів, зробити його основою помісности нашої Церкви – справді київської, справді української.

Третім чинником, ще недостатньо дослідженим та усвідомленим, є так звана «латинізація» нашого церковного обряду. УГКЦ бракувало власних богословських наукових установ, через що багато майбутніх священнослужителів були змушені здобувати богословську освіту в школах різних країн, де панували різні літургійні течії. Унаслідок цього виникла ситуація, коли, крім штучного запозичування чужих зовнішніх обрядових форм, у багатьох із них сформувався філософський і богословський спосіб думання, не відповідний нашій літургійній практиці. Це породило певний внутрішній конфлікт, який могли б подолати тільки ті, хто розумів таку розбіжність та її негативні духовні наслідки. Важливо чітко розрізняти, в чому власне полягає небезпека; бо навчатись у неукраїнських наукових центрах не є шкодою, а радше великим збагаченням, але тільки для тих, хто добре усвідомлює свою церковну ідентичність.

10. Митрополит Шептицький у 1928 році заснував Львівську богословську академію. Першу справді рідну наукову установу за останніх 150 років. За цим науковим проєктом пильно стежив його наступник, патріарх Йосиф Сліпий, і ця ідея, виплекана і здійснювана зусиллями отців нашої Церкви останніх часів, продовжує існувати в Українському католицькому університеті та надихає вищі семінарії в Україні та поселеннях. Тому, перераховуючи перешкоди, що їх заподіяла нам так звана «латинізація», ми дивимось у майбутнє з оправданим оптимізмом, адже виростають нові покоління висококваліфікованих знавців нашого обряду, праці яких допоможуть гасити непорозуміння, заспокоювати розпалені уми й емоції і провадити наш добрий нарід у глибокій свідомості справжніх духовних скарбів та краси рідного обряду, а головно в єдності церковного життя.

11. Дорогі у Христі, ми старались окреслити образ літургійного життя УГКЦ: з одного боку, потребу літургійної однорідности, з другого – причини непорядків, які турбують нашу Церкву. Сподіваємось, що цей виклад допоможе всім членам нашої Церкви зрозуміти її потреби та актуальний стан і, полишивши всяку незгоду чи нетерпимість, спільно старатися її розбудовувати. Ми цілком свідомі, що цей процес вимагатиме великих зусиль, терпеливости, толерантности й праці. Але все це буде справжнім доказом нашої любови до рідної Церкви, а значить до згуртованих у ній наших братів і сестер. Любови не абстрактної, теоретичної, загальної, але любови до конкретних людей, яким упорядковане літургійне життя стелитиме шлях до спасіння. Як завдаток на цей богоугодний процес уділяємо вам наше архиєрейське благословення.

Благословення Господнє на вас!

+ ЛЮБОМИР,

від імени Синоду Єпископів

Києво-Галицького Верховного Архиєпископства

Української Греко-Католицької Церкви

Scroll To Top